Рівно 9 місяців тому в моєму житті був переломний період. Коли все тиском навалилось на мене і кожен перший пхався до мене в спробі «напоумити» і «не коїти дурниць» (себто не їхати жити в Україну). В ті дні навіть коли я з’являлась в соціальних мережах до мене за день приходило по кілька повідомлень зі змістом: «в тебе там закінчились екзамени, що далі?». Мене переповнювала бридота від цього питання «що далі плануєш?», бо мені вже було противно, що всім треба знати що я роблю з мого життя, ба більше! – Кожен перший був знавцем, що робити варта, а що ні. Усі брались радити використовуючи фразу: «на твоєму місці я б…» – але на моєму місці ніхто ніколи не був і не буде, я сама в праві вирішувати як мені жити. В день коли я отримала остаточні бюрократичні клапті і плюхнулась на бордюр в припадку полегшеного реготу я написала цього листа, адресуючи його всім зацікавленим стосовного мого життя. Власне кажучи після цієї публікації одна людина порадила мені вести блог, мовляв те як я пишу варте уваги. Ця ідея засіла в моїй голові, щоправда реалізувалась лиш у грудні.
А ось власне і той лист:
Відверто для тих, хто говорить зі мною про майбутнє
Сьогодні це сталось. НАРЕШТІ сталось! Мені видали білет в один кінець. Білет у безкінечність. Я піднялась сходами інституту, штовхнула двері, пройшлась коридором. Вперше мені було важко говорити італійською: «Бон джорно, сì, Ольґа ВрублевСка». Далі сіньйора дістала вже з наготовленої папки листок, котрий подала мені. Я зжала його в руці. Акуратним шрифтом: «Сертифікат Диплому» – засвідчує, що Ольга Врублевська у 2012 році закінчила навчання в такому-то інституті, по такій-то спеціальності, здавши всі необхідні державні екзамени, отримавши 92 бали за 100 бальною шкалою. І поки ви почнете роздумувати якому кольору це відповідає: «червоний», «салатовий» чи «бірюзовий», я вам скажу, що диплом фіолетового кольору. Фіолетового! Тому що його власниці (себто мені) ФІОЛЕТОВО з яким балом мене випускають звідти. Ключовим словом того документу є «закінчила». П’ять років. Я п’ять років йшла до цієї миті. Не було дня, жоднісінького дня, щоб я не подумала про закінчення, що визначається тим бюрократичним шматком паперу. Ви знаєте, що таке п’ять років? Прірва часу. К-о-ж-н-и-й-д-е-н-ь, П’-Я-Т-Ь-Р-О-К-І-В. Я стискала зуби, я терпіла, я змушувала себе йти вперед, я переборювала всіх і перш за все саму себе. Я йшла вперед. Та я з дня в день думала. Прокидаючись о шостій ранку (нестерпна річ для сови за характером) я думала, що я мушу досягнути цього. Літом, знаходячись «там», звідки ніколи не хотілось їхати і де я була щасливою, я знала, що наперекір собі поїду геть і знала чому це зроблю. Я п’ять років повзла до цього. А в останній рік переборола власні рекорди над випробовуванням самої себе і максимально обмежувала сон, аби ті правильні люди, з якими я вже не спілкуюсь в реальності, не являлись мені у сновидіннях повторюючи свої правильні повчання. Ви думаєте все було задля цього клаптя з печатками, красивими написами і підписами? НІ. Воно нічого не варте. Я хоч і здобула якісь знання, знайомства і морально зросла, та все ж не тому туди поступала. Було потрібно себе покарати. Я спокутувала свою вину. А сьогодні мені підписали амністію. І хоч я вже почуваюсь не настільки винною, все ж досі себе не пробачила.
Дивно, але сягнувши того, до чого з такою наснагою прямувала п’ять років не відчувала ні присмаку насолоди, ні перемоги. Навпаки, мене сповнювала нетерплячість.
Вийшла з інституту. Пішла в протилежному напрямку. В останнє озирнулась і італійською сказала «Прощай». Хотіла б бігти, бігти, БІГТИ!… і кричати якісь нерозбірливі звуки і слова навмання. Натомість просто сіла на бордюр в декількох метрах від інституту. Чомусь захотілось плакати. Але я розсміялась. Не знаю скільки часу я там так сиділа і сміялась. Не пам’ятаю коли в останнє на душі було ТАК ЛЕГКО. Хоча ні. Брешу. Чудово пам’ятаю коли востаннє було так на душі. Але нікому не скажу. Можливо людина, котра мене тоді бачила пам’ятає, як я виглядаю з почуттям такої легкості.
Далі нахлинули думки: В шостому класі на уроці зарубіжної літератури ми з класом робили сценку за мотивами книги «Пригоди Тома Сойєра». Через нестачу хлопців в класі мені випала роль друга головного героя – Гекельберрі Фінна. Для тих, хто не знайомий з цією книгою, скажу коротко: Гек був персонажем неординарним, зухвалим, невгамовним, навіженим і непослушним, зірвиголова та розбишака, для котрого найбільшу цінність мала власна незалежність і свобода – завжди і у всьому. Прийшовши додому одразу розповіла татові про призначену роль і про те, як я планую її реалізовувати. Тато (котрий знав не лише цю книгу, а й сотні інших) почувши розповідь засміявся своїм найщирішим сміхом, а потім сказав: «Ото ж тобі правильну роль дали! То такий бешкетник, що ти зі своїм характером точно зможеш його зобразити». Потім же ж тато був найпершим кому розповіла про свій шкільний театральний «дебют», який відзначився високим відмінним балом з предмету. В мене з того дня не залишилось й фото. Лише спогади перед очима мелькають і той сміх лунає… Наступні думки були про найближчі плани і як я тепер зміню мій зовнішній вигляд. Ще подумала про те, що дуже-дуже хочу мати песика. Давно хочеться завести собаку і відчуваю, що це може здійснитись відносно скоро.
А тепер, в мене прохання до всіх людей, котрі задають мені питання на зразок: «А що далі?»; «Які бачення на майбутнє?» і т.п. НЕ ЗАПИТУЙТЕСЬ. Все одно я нікому нічого не скажу. Можу просто уникнути відповіді. Якщо ви везучі – збрехати. В найгіршому випадку скажу вам часткову правду. Але це гірше, бо її буде така малесенька і беззмістовна частинка, що нічого збагнути не вдасться. Правди ж як такої не існує. Навіть якщо ви дізнаєтесь які мої плани на найближчі дні – ви зовсім не знатимете причини тих чи інших дій. Та й навіщо воно вам? Досить того, що я знаю що роблю і навіщо так роблю, але ділитись ні з ким не буду. Чому так?… Тому що я втомилась від коментарів усіх і кожного стосовного мого життя, від моральних вичитувань страшенно правильних осіб, від фальшивих непотрібних розрад, від чужих осуджень, а найбільше від порад. Давно згідна з принципом: «Люди дають хороші поради, коли вже не здатні подавати поганого прикладу.» І настала моя черга подавати поганий приклад. Хто хоче й надалі спостерігати за мною – нехай. Буду рада спілкуванню з людьми котрі вміють приймати такою, яка є. Хто ж вважає, що «дівка розгубила останні клепки в голові» – даруйте грубість, але йдіть… геть. Просто відчуваю, що в мені дійшла до логічного завершення «епоха Олі» і починається «епоха Ольги». І ще одне: якщо вам коли-небудь казатимуть щось погане про мене – обов’язково вірте кожнісінькому слову. Завершую цього, певною мірою листа без адресата, а в листах прийнято підписуватись. Тож і я підписуюсь згідно мого актуального стану.
Гекельберрі Фінн.(Тепер вже НІЧИЯ).7-го липня 2012р.
Підводячи підсумки тепер – що змінилось?
Насамперед, зовнішній вигляд таки змінила – із початком нового життя безжально коротко обрізала своє довге волосся, що стало черговим приводом для осуджень збоку інших: «вона розгубила розум!».
Песика так і не змогла завести – графік життя такий, що єдине живе, за що я можу дбати, та і то з натяжкою – моїх п’ять вазонів.
Врешті-решт, діяла мовчки, нікому не сказавши нічого про що в моїх намірах. Через три дні після цього листа я поспіхом спакувала валізу і з білетом в один кінець полетіла до Львова, де жодна людина не змогла з мене вибити і слова чому я так роблю. Деякі з родичів просили, кричали, вмовляли одуматись і не робити життєво важливих кроків із запалу. Ніхто так і не усвідомив, що я не робила нічого поспіхом, все виношувалось в планах впродовж тих же 5 років, просто коли треба було вирішувати, то це робилось на місці.
Загалом липень був дуже виснажливим і важким місяцем, морально було дуже важко.
Багато знайомих мені пророкували, що я тут «не виживу», що повернусь в Італію, що мені тут нема що робити… словом, люди багато вміють говорити попусту переливаючи з пустого в порожнє, і лиш тому, що в своєму житті не здатні приймати радикальних рішень осуджують чужі.
А тепер скажу вам, мої любі читачі, не порада, а лише звернення – дійте лише згідно своєї голови, не прислухаючись до нікого. Особисто я буду діяти так і надалі, мала чудову змогу переконатись в тому, що нема нічого кращого, ніж нести гордість від власних рішень, коли всі тобі прогнозують падіння, а ти злітаєш, чого вам і бажаю.
От і нехай я подаю поганий приклад своєю рішучістю, от і нехай про мене досі говорять погане. Вірте – я така, але мети своєї досягнула. І далі не здамся.
07.04.2013
Остаточно Гекельберрі Фінн, бо таки нічия,
Ольга Врублевська.
.
Источник:
