Якщо комусь встигла набриднути своїми оповідями – то стерпіть. Це вже мабуть останні враження від відпустки які запишу.
8-го травня був ще один день насичений зустрічами, з викладачками.
Для початку зустрілась з колишньою викладачкою, яка викладала у мене на першому курсі економіку підприємств. Це їй та її чоловіку, як двом з найдобріших людей цієї планети я подарувала невеличку картину.
Роль цієї людини в моєму житті може й непомітна, але для мене вагома.
Дуже часто (а може й завжди) коли молода людина поступає в той чи інший ВНЗ, то керується думкою, що почався новий етап життя, в якому обов’язково щось буде інакше. І починається все для всіх з незбагненних речей, структур, порядків та способів життя. Невдовзі починаєш розуміти що до чого у цій новій «системі» в яку ти потрапив і чуєшся цілком комфортно.
Але ж перед тим є присутня стадія коли ти новачок, зовсім нічого не розуміючий про те, як все функціонує навколо.
Часто в такий період молоді люди керуються думкою, що прикладатимуть чимало зусиль лиш би все було добре, щоб батьки були в тобі певні і звісно принцип: «лишень щоб не вигнали!», то ж бо ганьба. І саме в цей період можуть виникати думки (а особливо з настанням перших труднощів) на кшталт: «це не для мене… я тут помилково… я на це не здатен… ця дисципліна важче, ніж здавалось, мені це не по зубам… це не те, що мені думалось…» Така собі стресова ситуація людини, яка просто опинилась в незнаному середовищі.
В мене схожі думки на першому курсі теж були. Чи правильно я зробила, що пішла вчитись саме в той коледж (навчання в якому вважалось одним з найважчих в провінції, тим паче для іноземки.) Думалось чи буде мені під силу та економіка (яка вже з початків (на щастя!) виявилась не те, що думалось). Боялась, що десь схиблю і мене залишать на повторний курс (там таке часто практикують).
Але завдяки цій викладачці такі сумніви минули. Вона і була людиною, яка прикріпила мені любов до всього того, що ховається за широченним терміном «економіка», ласкаво ввівши мене в цей новий для мене світ, в якому я досі любо плаваю.
Найдивовижніший спогад з її лекцій – впродовж року жодного разу не прочитала підручника, нічогісінько не законспектувала, окрім задач, які треба було вирішувати на практичних. Під час її занять просто сиділа і слухала її, те як вона сприйнятливо і доступно пояснює, розказує. І все, цього було достатньо – слухати і міркувати. Безперечно, то була улюблена дисципліна, на яку ходила із задоволенням.
Такі спогади не минають і прив’язаність до неї досі є, незважаючи, що вона мене більше й не вчила, що лиш того року.
А ще, мене при зустрічі очікувала несподіванка – вони з чоловіком в знак подяки за картину подарували мені браслет. Не очікувала і не була налаштована на такі подарунки, але прийняти «заставили».Наступна зустріч того дня була не менш душевною. Та сама викладачка, яку теж вже згадувала, та що удочерила дівчинку з Росії. Власне кажучи, тому ми й зустрілись, я хотіла ще раз подивитись на її доньку (бачила її ще кілька років тому, вона того навіть не запам’ятала).
Щойно ми зустрілись як Алла дістає щось зі своєї сумочки. Простягає мені маленьку коробочку зі словами: «Мама мені багато розповідає про тебе, тому мені хотілось тобі щось подарувати від мене, на згадку про нас.»
Зображення маленької фігурки зайченятка ви зараз бачите.
Але більше за слова, більше за фігурку, мені запам’яталось те як вона на мене дивилась. То був дивовижний погляд. Я тут щось комусь розписую про щирість, але не зможу ніколи досягти тієї щирості, якою сіяли очі тієї дівчинки. Я бачила чимало дітей в своєму житті, трапляються, що зі мною можуть програтись цілком незнайомі діти, які чомусь таки біжать до мене, але я ніколи не бачила нічого подібного на той погляд.
Чи варто казати про те, що моя колишня викладачка відколи має доньку виглядає значно краще, щасливіше?
Словом, ті погляди, якими вони дивляться один на одного і якими нагородили мене мені засіли у душу.
На прощання викладачка сказала: «Будь щаслива!», відповідаю їй: «Дякую Вам. Бо для мене сьогодні було щастям поглянути якими щасливими є ви.»
Є люди, які просто є в душі. Які там засіли і їх звідти не викоріниш. Попри відстань, розставання і плин життя вони в душі, і в моїй чимало людей. І моя душа щаслива тим, що в ній такі люди.
14.05.2013
З душевним поривом,
Ольга Врублевська.
P.S. …в моїй душі не тільки люди з минулого, чи італійці. В моїй душі ті люди, які хоча б думками є поруч мене, дарують мені легкість, здатні наповнити моє життя щастям і саме головне – приймають все теж саме взаємне від мене.
Дякую вам, за те, що ви є…
.
Источник:
