Не очікувала, що стаття «Епоха ділового ідіотизму, впаювання непотребу і відмова від життя» викличе такий сплеск емоцій у відгуках серед читачів. У всякому випадку, дякую за кожен відгук. Один особливо припав до душі, та навіть навів на роздуми оповісти трохи у цій публікації. Мені цей коментар читався з інтонацією крику, обурення, наче з останніх сил. Принаймні я такий вміст вкладаю у прочитані слова. Тому що так, набридло.
Коментар Олександра (Alex_V), передаю дослівно:
Але я, на відміну від автора коментаря, вірю, що щось зміниться. За єдиної умови – якщо кожен почне з себе.
Ну от, я буду проводити у цій публікації чергову «аналітику», а для чого?
Враження таке, що Олександр написав правильно. Всі і так знають що треба, тільки ніхто нічого не робить.
Тому що культура починається з найелементарнішого, але всім впадло зробити навіть найелементарніше.
Для банального прикладу: всі чудесно знають переваги роздільного сміттєзбирання. Вже навіть передбачені урни для окремих видів відходів. Але ж ні, всім впадло поставити ту пластикову пляшку вдома біля сміттєвого видра аби згодом викидати її не у загальні відходи, а у спеціально назначені. Мене вже і так на вулиці вважають ідіоткою, бо я підходячи до баків кидаю все в різні урни.
Тому що всім керує лінь і думка, що все хороше в цю країну має приходити зверху.
А Ви (аж хочеться грубо сказати, але від лайки втримаюсь) щось робите? Наймінімальне, але хоча б ЩОСЬ?!
Мені деколи головою об стіну хочеться битись, але знаю, що не завадить. Просто такі наші люди.
Все одно, не здаюсь. Я щось тай роблю. Хай мало, але це завжди краще, ніж нічого. Може моє життя мине бездарно, бо моя діяльність лиш краплина в морі, але я проживу це життя не даремно, якщо в це море багнюки я влию хоч краплину чогось доброго. Ось ви і дізнались ціль мого життя. Завжди собі повторюю, про цю краплину хорошого, яку можна спрямувати в цю багнюку.
Чому мине недаремно, якщо мало що змінюється? Бо я намагалась. Намагаюсь прийти до чогось кращого. Поки розрад мало. Духом не падаю. Але тішусь коли бачу інших людей, які теж щось роблять, якось стараються на краще.
Іще, оповім вам мій італійський досвід.
Післявоєнного часу Італія була дуже бідною країною. Так само, як зараз і українці, італійці свого часу виїжджали масово на заробітки. Коли я говорила з одним надзвичайно розумним італійським паном і спитала, як прийшла Італія до змін від такого поганого становища до хорошого мені відповіли:
«Ми хотіли змін. Приїжджали у відпустку наші емігранти, розповідали, як воно десь там. Це часто обговорювалось. Люди наслухавшись опису емігрантів вбачали де у тамтешньому є переваги, а де недоліки. Переваги захотіли і собі. Люди почали самостійно змінюватись. Так, були економічні події коли повезло. Але це – економіка. Інша справа – люди. Вони захотіли змін не економіки, а свого життя. От і почали старатись на краще»
А тепер кажіть мені – в 60-х роках люди могли обговорювати що є краще і старатись вдосконалитись, а ми тепер маючи значно легші форми спілкування нездатні такого обговорити? Та ні, здатні. Але лиш на обговоренні діло заглохне, далі повна бездіяльність.
Висновки публікації?
Мабуть таки без «треба». Тому що таки так – ви самі знаєте, що треба. Але натомість зараз просто читаєте в інтернеті публікацію якоїсь молодої дівчини.
Дякую, що читаєте. Я пишу як крик для світу, аби хто почув, збагнув.
Але. Дідька ж лисого! Окрім читання, писанини і балаканини. Робіть щось!
19.06.2013
Ольга Врублевська.
P.S.
.
Источник:
